Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.

_{Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку XIX століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».}

_{Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини XIX й на початку XX століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862–1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв'язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.}